Філософія Чорнобиля очима ліквідаторів Володимира Палюха, Миколи Кулєшова, Віталія Христенка
Вночі 3 травня 1986 року Палюха Володимира Григоровича (на той час – начальника управління пожежної охорони Харківської області полковника внутрішньої служби) розбудив телефонний дзвінок: розпочинались термінові роботи, піднімався за тривогою особовий склад пожежної охорони області, готувалась техніка, за вказівкою УПО МВС УРСР створювався зведений батальйон харківських пожежних для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. За розпорядженням УПБ МВС України 7 травня 1986 року він був відряджений в Київську область для участі в ліквідації наслідків катастрофи. Справжню тривогу Володимир Григорович відчув, коли ступив на вулиці Чорнобиля: навколо мовчазних покинутих будинків розливалась красота квітучих садів – і на її фоні різко виділялись фігури військових у респіраторах. 12 травня він прийняв на себе обов’язки заступника начальника Управління пожежної безпеки України. Яка ж вона Філософія Чорнобиля очима керівника пожежного відомства? Які спогади пов’язують Володимира Григоровича з Чорнобилем?
Палюх Володимир Григорович:
«Чорнобиль – це мої безсонні ночі та пекельна робота. Але найжахливішим було отримувати вісті із Москви про те, що один за одним вмирають пожежні, які першими опинились на місці трагедії. Це – справжнє випробування на витривалість людського духу та професійного обов’язку.
А ще, я пам’ятаю, як перехоплювало подих, обличчя покривалося яскравою ядерною засмагою, нудило, хитало... А взагалі, як гіркий спомин переді мною – місто Прип’ять, а на той час – квітуче...
Драматизм цієї трагедії не піддається жодним порівнянням. Вогнеборці своїми діями відвели загрозу від мільйонів людей. Важко навіть уявити, які наслідки могли б бути, якби герої Чорнобиля не ліквідували небезпеку, що на нас насувалась... Були нагороди, більші та менші, вчасні та запізнілі, посмертні та прижиттєві. Та в їх сяйві проміниться та радіаційна доза, що призначалась комусь іншому, комусь із нас, але взяла її на себе людина в бойовці пожежного, яка не звикла відводити очі від вогню».
За самовідданість при виконанні службових обов’язків під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС Палюх В.Г. нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради РСР. Він і сьогодні викладає уроки мужності та передає свій багатий досвід курсантам, обіймаючи посаду старшого наукового співробітника відділу науково-методичного забезпечення професійної освіти науково-методичного центру навчальних закладів МНС України.
Ветеран Національного університету цивільного захисту України, ветеран МВД, а нині професор кафедри управління та організації діяльності у сфері цивільного захисту факультету цивільного захисту Кулєшов Микола Миколайович з 9 до 27 травня 1986 року з батальйоном пожежної охорони брав участь в організації служби та гасінні пожежі безпосередньо на ЧАЕС, а також в інших населених пунктах 30-кілометрової зони. Як сприйняв звістку про трагедію Микола Миколайович? І яка ж вона Філософі Чорнобиля ліквідатора Миколи Кулєшова.
Кулєшов Микола Миколайович:
«У ті часи у людей сильно було розвинене почуття патріотизму, своєї причетності до цієї події, вони просились на передову. Їдучи до місця трагедії, не відчував небезпеки. Коли вже прибув до місця призначення, побачив, що все населення евакуйоване, безпосередньо приступив до виконання службових обов’язків, зрозумів: настільки все серйозно. Трагедію Чорнобиля всю бачив на очі. Дії всіх всіх людей, які були у ядерному пеклі зруйнованого реактора, а це і пожежики, і військові, і будівельники, і медики, і міліціонери, я оцінюю як героїчні. Кожен із них відчував особисту відповідальність. Пригадую, в ніч з 23 на 24 травня ми безпосередньо керували ліквідацією пожежі у кабельних тунелях 3-го енергоблоку, гасіння цієї пожежі – усунення загрози вибуху 3-го реактора. Завдяки сміливості та мужності особового складу вогонь відступив, здавалося, можна було б відпочити, але - прийшло нове повідомлення про лісну пожежу у тридцятикілометровій зоні. І знову – на машини, і знову у вогонь, у зону сильного зараження, з високою дозою опромінення, смертельно небезпечну для життя. Нелегкі випробування випали на долю нашого батальйону».
За мужність та самовідданість Кулєшов М.М. був нагороджений медаллю „За отвагу на пожаре”.
Про зону відчуження Віталій Євгенович Христенко, старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії екстремальної та кризової психології Національного університету цивільного захисту України, знає не із переказів. Яка ж вона особиста хроніка і Філософія Чорнобиля полковника Христенка?
Христенко Віталій Євгенович:
- Наприкінці листопада 1986 року я отримав наказ від командування військової частини, де я тоді служив, про необхідність виїхати до м. Чорнобиль для забезпечення польотів авіації. Моїм завданням було розгорнути радіотехнічні прилади з метою забезпечення управління усіма польотами авіації в зоні Чорнобильської атомної електростанції,- розповідає Віталій Євгенович. - „Яскравіші” спогади – коли летів на гелікоптері до м. Чорнобиль, то найбільш вразили спустошені населені пункти. Все в снігу і ніяких слідів від машин та людей, нема світла в домівках й диму з труб. Навіть домашніх та диких тварин не видно. Створювалось враження, що все навколо просто вимерло. Коли з вертольоту бачиш в такому стані декілька селищ, то стає моторошно й починаєш розуміти масштаби біди, яка прийшла в наш дім. Ось такі зовсім неяскраві спогади залишились у мене.
Інтерв’ю у учасників ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС брала
Вікторія Колєнко, старший інспектор сектору зв’язків з громадськістю та ЗМІ НУЦЗУ, співукладач інформаційного спецвипуску «Одвічний біль – Чорнобиль»